Лебедин. Місто, де побратим Шевченка дивився на небо
і думку гадав

Depo.Мандрівник прощається з Тростянцем. Хоча там ще лишається, де побродити і що послухати, але попрямуємо далі нашим козацьким трикутником Сумщини. Наступна зупинка – місто Лебедин. За "совітів" у лісах під Лебедином розташовувалися бази ядерних ракет, від яких досі залишаються під землею грандіозні бетонні ангари та шахти. Фактично, Лебедин багато років був військовим містечком з обмеженим доступом для сторонніх.

Серед тих, хто знав Лебедин за перебування тут радянських військових, мало знайдеться тих, хто б відмовився повернути ті часи. Бо порівняно з сьогоднішнім животінням на кошти бюджетників та пенсіонерів, ті часи справді відзначилися для міста будівельним та культурним бумом. Щоправда, від того "буму" натепер залишилися лише недолугі будинки військового містечка, закопані у земну глибину бетонні ангари, легендарне підземне керосинове озеро біля військового летовища та сентиментальні спогади про колишнє процвітання насправді красивого та затишного міста.

Проте не тільки радянським минулим живе місто. Лебедин є доволі старим поселенням: його землі були заселені здавна, про що свідчать знайдені тут знаряддя праці та посуд епохи бронзи, що датується другим тисячоліттям до нашої ери. Тут же знаходили рештки поселення і епохи Черняхівської культури самого початку нашої ери. Слід зазначити, що Лебединів в Україні декілька, і щодо походження назви сумського "тезки" є декілька версій. За однією з них, місто "позичило" назву у однойменного озера, розташованого неподалік. За іншою, ім'я слободі – а спочатку це була саме слобода, заснована переселенцями з Правобережжя, "принесли" прийдешні люди з однойменного села на Київщині чи Черкащині.

Звісно, "комісарське" минуле міста навряд чи могло дати шанс на збереження пам'яткам минулої доби. Але скрізь нашарування "радянщини" у Лебедини все ж проглядають рештки інших епох. На жаль, ці давні реліквії переважно залишаються занедбаними. Але їхню давню велич поки що не зруйнували ні час, ні варварські набіги неосвідчених вандалів. Втім, і тут не без здивувань. Є у Лебедині старезна Покровська церква. Це, напевне, чи не найстаріша споруда Лебедина, оскільки, відповідно до архівних документів, у 1777 році вона вже зазнавала капітального ремонту. Про час же її побудови відомостей немає. Швидше за все, збудовано церкву Покрови Пресвятої Богородиці було в XVII столітті – саме тоді, коли тут оселялися перші засновники міста. Варто зазначити, що за сто років після першого капремонту, у 1875 році, церкву знову було перебудовано за проектом архітектора Данилова.

У довідниках зазначається, що за радянських часів храм було закрито та покинуто. Отже, Depo.Мандрівник очікував побачити тут руїни старої церкви. Натомість виявилося, що храм знову відновили. Точніше, відновлюють – наразі тривають внутрішні роботи і оздоблення території. Варто зазначити, що ремонт Покровської церкви, як і в цілому весь сучасний Лебедин, справляють якесь "пінопласто-пластикове" враження. Зрозуміло, що місто переживає не найкращі часи – тут немає великих виробництв, стоїть Лебедин осторонь транзитних шляхів, і депутати сюди заїжджають хіба що за черговою порцією голосів. Тож місто виживає як може. І однією з особливостей такого виживання є той самий дешевий пластиковий сайдинг.

Але повернімося до Покровської церкви. Реставратори, відновлюючи однобанну церкву, залишили без особливих змін в'їзну арку з червоної цегли. Саме вона залишає можливість доторкнутись до древньої цегляної кладки, якій, ймовірно, сотня, а то й кілька сотень років. Якщо ж повернутися у середмістя сучасного Лебедина, то майже за сто метрів до центрального торжища бачимо інший храм – Миколаївську церкву.

У довідниках зазначається, що цей храм було зведено буквально за пару років до ленінського перевороту – у 1914 році. Хоча деякі джерела говорять про більш ранній період її створення – останнє десятиліття XIX століття. Миколаївську церкву можна вважати центральною для Лебедина – вона височіє над більшістю міських будівель і є помітною з великої відстані. Цегляну споруду відносять до так званого "псевдоруського" стилю з використанням елементів ренесансної архітектури. У багатьох джерелах цей стиль ще називають "цегляним". Знавці звертають увагу на численні карнизи, арки та сухарики, створені за допомогою профільного оброблення цегли.

Поруч з Миколаївською церквою є непомітний, як і сотні навколишніх одноповерхівок, будинок, зашитий вже згаданим пластиком, під яким не видно справжньої краси будівлі. На ньому – така ж непримітна пам'ятна табличка. Тисячі лебединців, що проходять повз, у більшості своїй і не знають, хто такий Михайло Петренко, і чому на будинку висить табличка на його честь.

Достеменно відомо, що народився Михайло Петренко 1817 року (місяць і число не встановлені) в Слов'янську Ізюмського повіту Слобідсько-Української губернії, яку в середині 30-х років ХІХ століття перейменували на Харківську. Нині рідне місто поета належить до Донецької області і сумно відоме стрілковсько-гіркінськими "геройствами", з яких почалося захоплення українських земель російськими бойовиками.

Поет-романтик робив доволі вдалу кар'єру державного службовця. Але за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві потрапив у опалу і у 1849 році був "зісланий" до Лебедина для "исполнения должности уездного стряпчого". Про цей період у житті поета обмаль документальних свідчень. Відомо тільки, що він мешкав у тому самому будинку поблизу майбутньої Воскресенської церкви, тут у нього протягом 1849 – 1857 народилося п'ятеро дітей і саме в цьому будинку Петренко приймав і дорогого гостя – Тараса Шевченка, який під час однієї зі своїх подорожей проїжджав повз Лебедин.

Втім, повернемося до Миколаївської церкви. Неподалік неї є ще одна, старша за віком – Вознесенська, зведена на півстоліття раніше – у 1858 році. Причому не на "пустому" місці, а взамін однойменного дерев'яного храму, відомого ще з 1692 року, тобто з перших десятиліть заселення цієї місцевості.

Нову церкву робили кубічною і чотиристовпною. Знавці вбачають у стилі цієї споруди класицизм і бароко, а спостережливий турист помітить, що вона дуже схожа на Покровську церкву. Нині це найвідвідуваніша церква Лебедина.

Зовсім поруч з церквою можна знайти і традиційний для українських міст меморіал загиблим під час Другої світової. Але примхи часу змусили місцевих урядників поєднати в одному меморіалі декілька – братську могилу партизанів та воїнів громадянської та Другої світової, та поховання радянського бійця М. І. Мантурова.

Але пройдемося до ще однієї архітектурної цікавинки Лебедина – а краще до неї проїхатися, бо розташована вона на досить довгій вулиці Кобжича.

Колись у Лебедині було п'ять дерев'яних храмів. До наших днів дожив лише один з них, Воскресенський – всі інші були знищені у 1930-ті. Ця церква за свої майже 250 років існування, а побудована вона була у 1769 році, зазнала чимало перебудов. Але і зараз є чудовим зразком дерев'яної сакральної архітектури. Знавці відносять її до зразків слобідської школи. Спочатку храм був виконаний у традиційній триголовій манері з окремою дзвіницею. Проте з часом був перебудований у вигляді хреста з п'ятьма восьмигранними банями.

Ми ж повертаємось на головну площу міста. Тут – головне торжище району. Але окрім куштування найсмачнішого сала, приділимо увагу і історичним спорудам. Власне, те саме сало продається у торговельних рядах, яким щонайменше 100-150 років. Виглядають вони нині дещо "втомлено", але продовжують виконувати роль місця, де щотижня на базар збираються і лебединці, і мешканці багатьох навколишніх сіл – так, як це було і 30, і 130 років тому.

Поруч з ринком розташовано стару управу міста. Нині в ній – пожежно-рятувальна частина. Фасад будівлі відновили, а от бокові стіни контрастують з "намиленим фасом". Здається, ця будівля бачила все. Принаймні, таблички на ній стверджують, ніби тут засідали революціонери ленінської доби. А ще на цьому місці була тимчасова ставка Петра І, який вів у цих краях переможну кампанію проти шведів.

До Лебедина треба не лише доїхати, але й не прогавити час і вибратись звідси. Місцева залізнична станція дещо віддалена від центру міста. Крім того, ця гілка є тупиковою – до вузлової станції "Боромля" з пару десятків кілометрів. Тож виїхати з Лебедина можна лише так званим приміським рейковим автобусом. Місцеві, щоправда, користуються звичними маршрутками, які прямують до Сум мало не щопівгодини.

Вокзал в Лебедині справляє враження охайного і привітного. Але оскільки потяги сюди приходять лише пару разів на добу, він переважно залишається порожнім. Тим не менш ми дочекаємось нашого рейкового автобусу, як тут називають цю дизельну машину, і попрямуємо в Суми – наступний пункт нашої "козацької" подорожі.